Аналіз сонета №132 Петрарки «Як не любов, то що ж це бути може?»
Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що таке вона?
Добро? — Таж в ній скорбота нищівна.
Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже!
Горіти хочу? Бідкатись негоже.
Не хочу? То даремно скарг луна.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?
Чужій чи власній долі я служу?
Неначе в просторінь морську безкраю,
В човні хисткому рушив без керма;
Про мудрість тут і думати дарма —
Чого я хочу — й сам уже не знаю:
Палаю в стужу, в спеку — весь дрижу.
В сонеті 132 відбилася суперечка Петрарки із самим собою про природу його кохання. Якщо любов — це благо, то чому вона несе журбу? А якщо зло, то чому кохання таке солодке? Якщо закоханий сам обрав це «зло», то чому він скаржиться на свою долю? А якщо «добро», то звідки його скарги?
Петрарка підкреслює суперечливий, подвійний характер земного кохання. Цю суперечливість він виражає в низці дивовижних образів протиставлень (антитез): любов — це «живлюща смерть», «втіха навісна». Для зображення свого внутрішнього стану він також використовує антитезу: «палаю в стужу», «в спеку весь дрижу».
Суперечливість кохання підкреслюється за допомогою порівняння: «Неначе в просторінь морську безкраю в човні хисткому рушив без керма». Образ хисткого човна в безкрайому морі ще з часів античності (на
приклад, у Горація) виражав долю людини, яка втратила надійну опору в житті.
132-й сонет — твір трагічної проблематики, що новий час ставить перед людиною. Краще зрозуміти цей сонет допоможе цитата з трактат Петрарки «Моя таємниця», яка засвідчує, що поет зовсім не відкидає земне кохання та користь небесному, але в земному коханні розрізняє високе, шляхетне почуття.
Отже, Петрарка ставить високі моральні вимоги до свого кохання, прагне, щоб воно було лише високим. Поет боїться, щоб його кохання не затьмарила низка, приземлена пристрасть.
